Як я провів початок вторгнення

1 січня 2025 Спогади про думки та картини початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022-му році з Києва та околиць.

Історію пишуть ті, хто щось записує

~Blue, Overly Sarcastic Productions

Дехто з моїх друзів вже довго просили мене написати цю замітку. Здається, зараз для цього гарний час, оскільки спогади ще доволі свіжі, але, вочевидь, епоха описаних подій давно минула. Цим я хотів би зафіксувати свій досвід перших місяців вторгнення. Це особиста та вузька перспектива, але вона буде нагадуванням самому собі, та й може бути корисна як ще один дрібний шматочок пазла комусь, хто намагається скласти картину з багатьох джерел. Подальші фото робив я, а розповідь слугує емоційним коментарем до фотозвіту, який я зробив для одного маловідомого форуму і з якого хтось зробив відео.

Рис1. – Вид з окраїн Бучі на аеропорт Гостомель на початку лютого. Лише через два тижні тут відбудуться найкритичніші події.

Як і багато українців я відчував, що невздовзі будуть бойові дії, але суттєво прорахувався з їх майбутнім розмахом та зухвалістю. Взагалі-то, я збирався приєднатись до відрядження друга у Маріуполь в 20-х числах лютого. На щастя, відрядження було скасовано з непов’язаних причин. В ніч на 24-е я не міг заснути. Я не спав так довго, що потрапив на звернення Путіна як щойно його запустили в ефір. Коли він закінчив свою промову, пролунали перші вибухи. Я відчув, що двері пастки навколо мене зачинились. Насправді, в цей момент я не боявся. Я відчув сильний гнів. Я лише тільки був оговтувався в житті від глибокої депресії, як усе моє особисте планування розлетілось вщент. Найменше мені тоді хотілось тікати та переховуватись. Вирішивши, що як уляжеться перший пил, я придумаю, до якої гарної справи приєднатись, я написав листа роботодавцеві, що більше не зможу виходити на роботу, вимкнув сповіщення на телефоні та ліг спати ніби нічого і не сталось.

Рис2. – Точне відтворення ранку вторгнення (фото зроблено за рік до цього).

Як і очікувалось, зранку був хаос. Налякані сусіди поспіхом збирались у дорогу, усі були спантеличені та панікували. Ну, не я. Я спокійно попив кави. Я не солдат, я на відміну від інших насправді не готувався до війни, ну і мій стан здоров’я не сильно би мені дозволив бути чимось більшим за тягар, якщо чесно. Але я дуже довгий час прожив у стані нескінченного нервового зриву тому раптом виявилось, що я надиво дієздатний та у середовищі яке зі мною синхронізувалось. Складовою моєї особистості є частина пожежника і я відомий тим наскільки я невтомний водій. Я вірно здогадався, що мережа заправних станцій швидко колапсує і в місті буде потреба у транспорті. Оскільки у мене був електромобіль, я міг би згодитись у цій ролі. Я трохи почекав поки дороги стануть трішки вільнішими щоб забрати машину у батьків, яким я її позичав.

Рис3. – Штурм заправок. Всі їдуть з міста. Я їду у місто. Багато хто просив дістати пального для своїх знерухомлених автівок.

Ситуація з пальним відбулась саме так, як передбачалось. Не змігши справитись з вибуховим попитом, заправки обросли чергами на весь день без гарантій того, що на момент проходження взагалі буде можливість залити хоч щось. Були швидко запроваджені обмеження, але ефект виявився дуже повільним. Дефіцит пального розтягнувся на місяці, а я був один з небагатьох, хто міг постійно їздити. Колись жваве місто швидко перетворилось на бетонну пустелю. Залишки нормального проривались у надзвичайне і можна було побачити як одинокий тролейбус маневрує навколо танків та артилерії виконуючи звичний маршрут. Певних зусиль коштувало зневажати на світлофори посеред порожніх доріг. Зоставання у місті мало характерний присмак непокори та оператори наружної реклами швидко стали це заохочувати. Здавалося божевіллям думати, що Україна впорається зі вторгненням, але настрій був показати Росії та взагалі смерті дулю та викрити блеф, а не впасти на коліна. Навіть як цивільна особа, я не хотів тікати.

Рис4. – Паранормальне водіння у Києві ігноруючи правила дорожнього руху та без машин, що їх запарковано одна на одній у самому центрі.

Рис5. – Різні варіанти посилання військового корабля нахуй.

То що ж я робив з машиною яка може їздити у час коли ніякі гроші не могли би вивести на дорогу більшість інших? Я став безплатним таксі по сарафанному радіо. Насправді одним з небагатьох таксі, які працювали. Завдяки щедрості EcoFactor які на певний час зробили зарядки електромобілів безкоштовними я міг їздити весь день. А роботи було багато. Тодішній жарт про те, що комендантська година запроваджена, аби волонтери могли поспати, мала велику частину правди. Люди потребували припасів, комусь треба була допомога у перевезенні домашніх тварин, але ж найбільша частина запитів була від людей, що відчайдушно намагались виїхати із міста евакуаційними потягами. Те, що у мирний час вважалось би хіба виправданням поїздити, раптом стало важливою роботою, із чисельно маленьким, але дуже реальним впливом на події. У мене була робота з гарною платнею навіть за західними стандартама, я легко міг би прослизнути за кордон, я міг би навіть донатити гроші тим, хто лишився і хто саме міг би їздити. Але я хотів бути за водійським кермом, буквально і фігурально. Я хотів розділити небезпеку.

Рис6. – Робота в таксі за кілька кілометрів від бойових дій.

Я завжди думав що лише тільки гарна здатність орієнтування зробила би з мене чудового таксиста. Але у тих обставинах це було найменш важливою річчю. Контролювати список замовлень та домовлятись з пасажирами виявилось набагато більшим випробуваням, ніж я міг подумати. Розриваючись між водінням та телефоном я швидко зрозумів, що мені потрібно делегувати комунікацію. До справи включились друзі і ми підтримували табличку запитів що мене врятувала від того, щоб втопитись у дзвінках. Самі пасажири часто були паралізовані страхом та потребували постійного заспокоєння. Відносно них у цьому стані я почував себе дорослим у взаємодії з дитиною. Або принаймні ситуація цього вимагала. Інколи я мабуть міг би вважатись мобільним психотерапевтом. Водіння виявилось набагато більш соціально вибагливою роботою ніж можна було б очікувати. Тим не менше, з кожною людиною яка полегшено виходила з авто, я мав малесеньке підкріплення тому, чим займаюсь. Люди намагались заплатити за послугу, але у мене було трохи заощаджень та я й не очікував довго прожити, тому я мовчки приймав їх подяку, але гроші або донатив, або роздавав як чайові. Одного разу мені заплатили 100€ за поїздку в 10 км, мабуть це непогано виглядало би в моєму резюме, якби я таки колись змінив роботу.

Рис7. – Жертви ночі. Вважалося, що це ворожі ДРГ, але принаймні деякі з них мабуть були так визначені помилково.

Однією із неочікуваних загроз такій людині як я було загальне спантеличення. Російська пропаганда вправно закидала вірусні історії про безчисельних агентів які оперували в місті, тому природньо всі стали надзвийчано підозрілими. По всьому місту після кожної ночі з’являлись трощені автівки. Ніхто не знає якими з них користувався ворог, а не безпечні або невдачливі містяни. Я ж був просто чувак з машиною і я походжу з Криму, про що кричуще написано на номерних знаках, тому я часто мав переповідати всю свою біографію та взагалі спиратись на навички спілкування щоб знімати напругу.

Рис8. – Легко міг бути я, але я вирішив їхати іншою дорогою і ледь розминувся з прильотом.

Рис9. – Сліди від запуску захисних протиракет та наслідки прильоту російської ракети.

Хоч я і не був на полі бою як такому, я чітко усвідомлював, що моя вдача може колись скінчитись. Випадкова ракета, агент під прикриттям або ж просто надто знервований солдат на блкопості могли би запросто привести до трагедії. Оскільки мобільність була моєю єдиною броньою я себе заспокоював тим, що розмазую ймовірність загинути по великій площі і маю хоч би який вплив на свою долю. Бути припертим до стінки та отримати кулю в скроню здавалось неминучим, якби оборона міста пала. Ну і від можливого ядерного удару теж не втекти. Ціль не була навіть вижити. Йшлося про найбільшу можливу віддачу від того життя що лишалось. Я лишався обережним, але саме почуття небезпеки стало набагато більш відносною річчю. Інколи військові не пускали мене у певну місцевість без бронежилета. Але бувало і мені вдавалось потрапити туди, де офіційно ще тривала облога, то я їхав буквально поміж працюючих батарей артилерії. Пригадую як одного разу розговорився з солдатом на блокпості, поки чекав на пасажирів. Він показав на шквал вогняних снарядів у далині, але не знав, яка зі сторін стріляла. То ми стояли з ним і дивились в огидному захопленні, знаючи що у нас було дуже мало впливу на те, що відбувалось.

Рис10. – Черги в супермаркет у перші дні. Звичайні продукти швидко зникли й єдині яйця які мені вдалось знайти були перепелині і взагалі за Києвом..

Рис11. – Мусафір був одни з перших ресторанів, що відкрилися. Вони також готували обіди для захисників та людей похилого віку, то я часто лишав 200-300% чайових як донат.

Як би це егоїстично не звучало, чого критично бракувало, так це можливостей їсти не вдома. Часу готувати було навіть менше ніж зазвичай, а тіло постійно працювало на межі можливостей без особливого відпочинку. Як тільки найхоробріші кафе та ресторани відкривались я одразу там з’являвся, інколи єдиний з відвідувачів за день. А інколи заходили військові, інші волонтери, люди зліплені з подібного тіста. Панувало сильне почуття братерства, що зрідка буває у подібних закладах.

Рис12. – Кіт сусідки, годування якого лишилось на мені, єдиний хто мене зустрічав вдома.

Зрештою росіяни зрозуміли, що не можуть просуватись під Києвом та були вимушені відступити. Північний фронт посипався за один день. Те що здавалось гнітючою екзистенційною загрозою розчинилось у повітрі. Якраз в цей час перші дерева почали цвісти. Я пам’ятаю як я геть збентежений тим що сталось стою у саду. Якимось чином я ще живий. Час як поняття повільно знову набирає сенсу. Існує майбутнє в якому треба жити і ця думка неймовірно незвичайна. Я до цього абсолютно не був готовий.

Рис13. – Спеціальна Військова Операція виявилась не в змозі зупинити весну.

У наступній замітці я розповім про те, що я робив по відступу армії з-під міста.