Загоєння шрамів від вторгнення
11 січня 2025 Досвід волонтерства під Києвом після того, як ворог відступив від міста.Це продовження посту про вторгнення 2022-го року. По мірі того як я почав набагато більше взаємодіяти з людьми, які пережили окупацію російською армією, я намагався додати кілька історій, що я від них почув. Зверну увагу на те, що вони можуть містити неточності або ж бути повністю вигаданими, а я лише повторюю по пам’яті те, що чув. Деякі особливо жахливі фрагменти тексту я ховатиму під ось такі спойлери.

По тому як росіян вичавили з Київського напрямку, життя у місті дуже швидко почало вертатись до звичного. Багато хто повертався, заклади понову відкривались, а потреба у оперативному водінні згасла. Але десятки сіл та міст лишились у розрусі після відступаючої армії й їх забезпечення відновлювалось доволі повільно. Схоже я не був залучений у головні канали волонтерської комунікації, але кілька завдань зміг схопити.




Перше було у Новій Басані одразу по її звільненню. Саме тут було зняте з повітря відоме відео танкового бою. Мене запросили супроводити французького журналіста і я ще залучив друга з більшою машиною. Поїздка мені здалась доволі сумбурною, адже ми вибились з наміченого графіку, дуже хаотично закупились, довго їхали повз уламки та блокпости і по суті розвантажились, та одразу поїхали назад. Увесь мій невеликий контакт з місцевими звівся до дівчини, яка чомусь почала до мене підкатувати. Так, взагалі справу ми зробили корисну, але мабуть не в найефективніший спосіб. На довершення цього досвіду, паролі що в нас були виявились не на той день і я застряг на зарядці у Борисполі в той час як решті групи довелось порішати і доїхати додому. Я тоді не знав, до чого приводить порушення комендантської години, але не сильно хотів це дізнатись ночуючи у автівці. Зрештою одна знайома друга зголосилась мене прийняти на ніч, а поки я проїхав половину міста уникаючи патрулів, інша здобула мені правильний пароль та телефон працюючого готелю. Мені сказали, що місцевій територіальній обороні про мене повідомили, але звісно насправді виявилось, що ні. Їхати треба було через один з найприскіпливіших блокпостів району. Після короткої ромозви пароль зробив свою справу й солдати неохоче мене пропустили. У раптовому нападу нахабності замість подяки я попросив від них відповідь на пароль. Вони буркнули щоб я їхав своєю дорогою, але жартівливо в цій фразі вжили правильну відповідь. Моєю нагородою був не лише сон у нормальному ліжку, а й підкріплення важливого поведінкового патерну який мені до того здавався неможливим.



Все одно це відчувалось як разова акція, що межувала з військовим туризмом. Поки я думав, що робити далі, подруга з Бучі попросила перевірити її квартиру. Це саме в тій квартирі я зробив перше фото попередьної замітки. На відміну від попередьної та більшості подальшіх подорожей, цю місцевість я добре знав і до вторгнення. Хоч сам будинок знаходився в частині міста, що найменш постраждала, сліди боїв були все одно помітні на знайомих вулицях та стінах. Всі квартири будинку були вскриті зі слідами пограбувань, але, найвиразніше, пошуків документів. У подруги були гарні двері: їх вочевидь вибивали вибухівкою. Через свою активну роль у громаді, найімовірніше подруга була б у списку страчених у Бучі якби завдяки щасливому збігу не поїхала кататися на лижах за день до вторгнення. Хоч нас і переконали, що сапери провели мінну перевірку, чоловік подруги струсив. Мені довелось бути першим, хто зайшов. Це дозволило усім вийти з тупіку та розрядило напругу. Ми врятували трохи прикрас та інших дрібниць, а я все запитував себе, то я що насправді хоробрий, чи просто нерозусдно божевільний?
Я не особливо фотографував жахливі частини Бучі, це вже достатньо зробили й інші. Але у іншій подорожі до міста я побачив дещо символічне. Свого часу з’явилось відео як росіяни сплутали пам’ятник війні у Афганістані з ворожою технікою та відкрили вогонь. Неймовірно, але вони навіть не попали, пошкодивши лише частину таблички з іменами.

Наступного разу їхати довелось трохи далі. Після зняття облоги Чернігова, колеза запросив скласти йому компанії провідати його друзів у місті. Під час наступу місто було повністю оточене і ті поодинокі люди що змогли виїхати чи навпаки завезти припаси безмежно ризикували. На одному з блокпостів мене попросили підвезти додому дівчинку-підлітка, якій вдалось втекти з міста. Я пригадую як вона сидить на задньому сидіння зі своїм котом і абсолютно спокійним голосом розповідає що їхала у багажному відділенні фургона і як їй дали сокиру, щоб можна було вибратись у випадку якщо водія застрелять.
На цю подорож у нас був мікроавтобус, тому ми вирішили трохи позбирати грошей на їду місцевим волонтерам, щоб не їхати з порожніми руками. Я зробив заклик у соцмережах за день до поїздки, хоч і не особливо розраховував на успіх. Зрештою, я не публічна особа, не «справжній волонтер», на відміну від інших, хто б мені довіряв? А виявилось, що я добряче помилився. Сума на рахунку почала хутко збільшуватись внесками як людей, яких я знав, так і тих, чиї імена бачив вперше. Я відчував дивну суміш вдячності та спантеличеності. Виявлось у мене був який-ніякий соціальний капітал, чи може варто було це розвинути? Я думав про це завантажуючи бусік за списком побажань і ми вирушили. До того як у мене з’явилась можливість відрефлексувати ці почуття, до мене дійшла трагічна звістка, яку мені повідомили по секрету і яку певний час потрібно було приховувати, мій одногрупник зник під час бою, а згодом була підтверджена його загибель. Від цього я поринув у агонії сумнівів чи те, що я роблю, взагалі має користь, порівняно з мобілізацією у армію, і це довелось старанно приховувати від людей, з якими я взаємодіяв.






Невздовзі після цього мене познайомили з людиною, що займалась гуманітарною допомогою. У нього було велике коло спілкування та стабільний вхідний потік припасів. Потребував він партнера-водія, оскільки пальне все же було в дефіцити й у нього була команда молодих помічниць які б мені допомагали з більш соцільними сторонами діяльності. Моя машина все таки не доставчий фургон, тому я міг за раз взяти відносно невелику кількість пакунків. З іншого боку, їздив я майже безкоштовно та особливо без обмежень. Ми увійшли у ритм й це почало бути схожим на повноцінну роботу, хоч звісно й без зарплати.




Завдання поводили мене здебільшого по півночі Київської області та трохи по Чернігівській задля різноманіття. Більшість місць, куди я їздив, були логістичними глухими кутами то я не мав попереднього уявлення про те, якими вони було до вторгнення. То ж моє перше враження про них назавжди буде воєнним, з руїнами, горілими танками та ямами від прильотів повсюду. Хоч це й несправедливо, оскільки багато з цих місць безсумнівно були б дуже затишними для життя якби не катастрофа, що їм дісталась. Ця частина облісті також відома своєю природою, яка відчувалась заброненою зоною через загрозу мін. Якщо чесно, я до сих пір неохоче ходжу по високій траві.




Кожного разу, що мені показували дім, в якому російські солдати облаштовували собі проживання, там неодмінно був неймовірний бардак. Живучи тижнями на одному місці, вони запросто смітили там де їли і навіть не намагались підтримувати мінімально прийнятні житлові умови навіть длясаміх себе. У мені здіймалась сильна проекція сорому від кожної такої берлоги. Може у мене надто ідеалізоване уявлення того, як має себе вести армія, але проти нас була не армія, а зграя алкашів, що чомусь були вдягнені у військову форму. Чесно кажучи, я думав що розповіді про те що росіяни не вміли, або не хотіли правильно користуватись унітазами були нашим іпсо, аж допоки не побачив власників будинку на фото, що після них прибирали.


Ну і звісно мало місце мародерство. Не знаю звідки російські військові там були щоб навіть украхїнські села їм вважалися повними розкоші. Найдивніше з вкраденого що мені показали: рентген-машина з лікарні. У подруги зникла мультиварка, але її кастрюля так і лишилась поруч де була: крадій мабуть і не знав що це за прилад. В одному з будинків хазяєва повернулись та помітили, що вкрали дитяче взуття. Як я не намагаюсь собі це уявити, думка про повернення з агресивної війни з трофейними чоботами для малюка мені ніяк не вкладається у голову. Їх продати за стопарик водки? Відмити від копоті вибухівки та подарувати своїй дитині? Це мабуть зроблено більше на зло, а не з якимось раціональним наміром.


В одному селі мені розказали що загарбники наполягали на тому, щоб місіцеві говорили англійською. «Та годі вам, перестаньте прикидатись,» — казали їм росіяни будучі цілком впевнені що їх відправили воювати з американцями. Схоже вони уявлення не мали де взагалі знаходяться. Українська розвідка часто цим користувалась і пошрювала чутки по радіо, через що росіяни на повному серйозі прочісували ліс у пошуках Французького Легіона. Одного разу я бачив російський блокпост, побудований із краденого газоблоку. Я хоч і не генерал, але не важко зрозуміти, що цей матеріал не врятує ні від чого крім рогатки. Вторгнення йшло не за планом то вони виміщували роздратування на неозброєних цивільних, розстрілюючи випадкових людей за підозрою у шпигунстві ламаючи усе, чому вони заздрили.




В Іванкові мене пригостили декількома скибочками дуже особливого хлібу. Це звісно був звичайний хліб, такий же як будь-який інший хліб на світі. Але Іванків був одним з перших повністю захоплених та відрізаних від постачання міст. Мені дали хліб з партії, яку місцевим вдалося випікти під час окупації. Той факт, що вони не лише це пережили, а могли цим поділитись зі мною, приїжджим, для них багато чого вартувало. Схожу історію про гриби зібрані під час війни розповів Макс Міллер у випуску ‘Tasting History’ про борщ і мені довелось зупинити відео на цьому моменті оскільки для мене це було надто знайомо та зворушливо.


Більш ніж їжу та провізію більшість людей цінувало можливість розповісти історії про свій досвід під час окупації. Вони щойно прожили одні з найжахливіших епізодів свого житті і їм хотілось цим ділитись. Я пам’ятаю одну історію від жінки похилого віку, чий дім попав у перехресний вогонь. Віконне скло розлетілось від вибуху в той момент як вона почала ховатись. Вона чула голоси, але не могла зрозуміти це свої чи чужі, то вирішила завмерти і не рухатись до світанку. Вона лежала, кров від ран повільно текла по її голові, і лячно було видати себе навіть тим щоб її витерти. «Отак от,» — показувала вона рухом долоні донизу вздовж свого обличчя я слухав із усією мені доступною емпатією, але нерідко ці історії були просто занадто для мене і я рятувався дизасоціацією. Зрештою. я був на роботі, я мав бути старанним та відповідальним. Я підтримував дружній та зібраний вигляд, а щойно вертався до дому починав ревіти.


Займаючись благодійністю з обмеженими ресурсами, так важко розподіляти допомогу справедливо. Люди зазвичай завжди вдячні, але по окремості виявляється дуже великий спектр реакцій. Одна жінка в Києві вперто просила нам більше не привозити їй їжу, бо її сина-військового переводять до міста по ротації. В той же самий день інша людина нас лаяла за те що ми недостатньо швидко розібрались, де знаходиться її дім. А дехто взагалі схоже не особливо потребував допомоги порівняно з іншими. Неприємно коли дістається такий список доставки, але хоча б це рішення приймав хтось інший. А коли в нас лише певна кількість пакунків і треба вирішити самому на місці, хто їх потребує найбільше? Ні я, ні спонсори, не змогли би прогодувати усіх, але завжди сумно було дивитись на людей, якім нічого не дісталось, чи які просто трохи спізнились. В цей момент я хотів бути всемогутнім і мені щиро було прикро, що я таким не є.


Дещо треба сказати про місцеву владу. Здається, вона відіграла помітну роль у координації відновлення і багато хто з-поміж неї добре знався на своїй громаді. Ми часто просто вирушали до сільскої ради і питали за людей які б потребували допмоги найбільше з огляду на наш скромний ресурс та зазвичай отримували вказівки та прохання про зворотний зв’язок для балансування розподілу. В одному селі пані з сільради відкрила таблицю жителів та розрудкувала нам вибірку з приоритетами та адресами. Доходило до смішного: одна бабуся зі списку ніяк не вірила нам, коли питала хто нас до неї направив. «Не брешіть мені, у сільраді підораси, їм до нас діла нема!» — казала вона. Стара добра українська анархія, наш дар і наше прокляття.




Згодом обсяги доставок провіанту по місцевості зменшились, а мій партнер та його донори зосередились на дальніх подорожах до тодішнього фронту, а я трохи ще попрацював спеціалістом волонтерської доставки. Багато людей з домашніми тваринами зазнавали складнощів із годуванням своїх улюбленців або ж їх транспортуванням. Мої подорожі ставали набагато менш соціальними і велику частину часу я їздив один. Це було менш захопиво і я зараз навіть не можу пригадати ніяких особливих випадків. Але комусь треба було це робити. То я і робив.




А зрештою запити ставали все рідкішими і я взагалі припинив їздити. Багатьом людям ще була потрібна допомога, але ландшафт волонтерського руху настілкьи змінився, що я-одинокий водій з невеличкою автівкою не сильно вже і був корисним. Але для мене і це не був кінець. Обережно підбадьорений досвідом того що волонтер з мене доволі не поганий і разом з так само травмованими друзями ми заснували благодійну організацію і стали долучатись до справи більш структуровано, а не безпосередньо на місці.




Чи достатньо я робив корисного щоб обґрунтувати свої зусилля поки їздив? Ми були дрібним струмком у великій річці тодішьної допомоги та волонтерів, але хочеться думати, що на той момент ця діяльність була виправдана. Я не лише бв живий, але був у набагато більш привілейованому становищі порівняно із людьми, що пережили окупацію. Я не міг би зупинити страждання навколо себе, але сподіваюся що доклав усіх зусиль щоб принаймні зменшити його наслідки з огляду на мої можливості та здібності на той час. Будучи людною із запаленням почуття обов’язку я завжди вів довгі діалоги сам із собою порівнючи користь водіння із записом до війська. Частина мене все наполягала що ці подорожі були нічим іншим як креативним дезертирством і лише згодом мені вдалося найти галузь до якої я ідеально пасував, що і допомогло приглушити ці думки. Але це розповідь на інший раз.


В кінці кінців були також спогади, що знов запалювали надію. Я похвалив собаку одної старої жінки, а вона сказала що пес не її. Або його залишили, або ж власників спіткала загибель, ніхто не знав. Пес прибився до жінки, але вона не в змозі була його тримати то попросила зробити повідомлення на фейсбуку щоб знайти хазяїв. Зі мною одразу зв’язалась колега-волонтер і сказала що вона готова забрати собаку. Вона завжди мріяла про маламута, але кожного разу вагалась, коли втілення цієї мрії здавалось реалістичним. Вона вирішила, що якщо колись буде їй знак, то ось і він. Ми таки спробували розшукати власників та лишили пані контакт про всяк випадок. Але ніхто не зателефонував і собака, що втратив усе і пережив голод та бої опинився у новій люблячій родині.
Хочеться думати що врешті решт нас усіх також чекає шасливий кінець.

